Василь Семенович Стефаник
Василь Семенович Стефаник
народився 14 травня 1871 р. в с. Русів, тепер Снятинського району
Івано-Франківської області.
Дитинство хлопчика минуло
в рідному Русові Снятинського повіту. Василько радо виконував звичну для
сільських дітей роботу, пав вівці, близько сходився з батьковими наймитами,
слухай їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та
несправедливість, велика любов до землі й хлібороба - трударя на ній,
відчувалася святість праці.
У 1878 році батьки віддали
найстаршого сина до початкової школи в Русові, де Василь провчився три роки.
Побачивши, що диттина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році
Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу
міської школи.
Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів і
учителів: "Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не
били". Після цієї школи, де, як писав письменник, "не одну сльозу...
зрібним рукавом обтирав", проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Василь
успішно склав іспити до Коломийської гімназії.
І тут треба було перейти
через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель
наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайвище. Василько старався
виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло.
Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було
нічого, реготався, а весь клас тупав ногами й улюлюкав.
Потрясіння було таким
великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив
йому "панський" костюм, не міг його носити, бо запах сукна щоразу
нагадував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного
спогаду.
Доводилось терпіти й
коритися, старатися бути непоміченим в класі найбільш агресивними паничами, а
потім картати себе за слабодухість: "Я пішов від мами у біленькій сорочці,
сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив
тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули.
Я чув свою підлість за
тихий хід і кров моя діточа з серця капала".
Навчаючись у Коломийській
гімназії, Стефаник прочитав твори Г. Квітки-Основ'яненка, панаса Мирного, Марка
Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию "Кобзарем" Т.
Шевченка.
Влітку 1886 року він з
найближчими друзями організував у Русові читальню, а в кінці року гімназисти
прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка прийняв
присягу, що буде чесно жити і трудитися для народу.
Юний Стефаник сміливо
взявся за агітаційну пропаганду, читав заборонену літературу, дружив з Лесем
Мартовичем, з яким у 1889 році прибув на нелегальний з'їзд української
гімназійної молоді Галичини. Дізнавшись про звільнення М. Павлика від роботи в
редакції львівської газети "Батьківщина", гімназисти написали ректору
гнівного листа. Лесь Мартович був для молодого Стефаника втіленням справжнього
таланту. Василь навіть випросив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве
оповідання "Нечитальник". Під впливом Леся він і сам спробував
творити: "Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант
Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також
письменник".
Першою публікацією В.
Стефаника стала стаття в журналі "Народ" - "Жолудки наших
робітних людей і читальні", підписана псевдонімом Василь Семенів. Погляди
коломийських гімназистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з
гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефаника. Продовжувати
навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гімназії, але ролі захисника скривджених
не зрікся, свіченням чого стала стаття у Станіславському журналі
"Поступ" - "Форналь Антін". У цьому нарисі йшлося про долю
колишнього заможного селянина, який став наймитом ("форналем") на
чужому полі.
У Дрогобичі Василь
Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі
роки.
Закінчивши Дрогобицьку
гімназію, Стефаник вирішив вчитися в Кракові на медичному факультеті. Це місто,
звичайно, приваблювало молодого митця можливістю побачити світ, а ось вибір
нелюбої медицини можна обгрунтувати хіба тим, що в ті роки в сім'ї Стефаників
розігралися дві трагедії: захворіла і померла Василева сестра, повільно згасала
мати, і, можливо, юний Стефаник надіявся вивчитися на лікаря і врятувати
рідних.
Навчання не подобалося
Стефанику. Медицина виявилася важкою, нудною. Василь ненавидів її і радий би
був кинути навчання, якби не строгий батько, який поклав за мету зробити з сина
"пана доктора". Під час канікул, а іноді й навчання, Василь кидав
Краків, в селах Галичини і Буковини вів агітаційну пропаганду, переконував
селян висунути до сейму чи до парламенту кандидатуру Івана Франка. За це
Стефаника кілька разів арештовували. Деколи письменник ризикував і головою,
адже одного разу сталося так, що солдати загнали Василя й 23 селян у церкву,
але потім відпустили. Були під час виборів й жертви. "Шість мужиків
руських погибло від багнетів, а тисяча сидить криміналі", - писав
Стефаник.
У 1896 році Василь приїхав
до дуже хворої матері. Оксана обливала слізьми подушку: "Діти, діти, кілько
вас маю, а так, як бих вас не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи
би то за мої, чи за татові хріхи". Батько ж не міг і не хотів зрозуміти
свого сина, і конфлікт вилився у велику сварку й взаємну неприязнь.
26 січня 1904 року Василь
Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою
дівчиною з прогресивної сім'ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після
прочитання "Синьої книжечки" сказав: "Не пиши так, бо
вмреш". Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років. 4 лютого 1914
року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток, яких він м'яко виховував,
сам укладав їх до сну, як свідчить дружина Марка Черемшини, "як ніжна
пістунка".
Помер Василь Стефаник 7
грудня 1936 року о третій годині тридцять хвилин у Русові від серцевого нападу.
За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч з могилою матері, адже
вмираючий не раз повторював: "То, небожєта, мені вже треба йти до моєї
мами".
Читати "Камінний хрест" :
Комментариев нет:
Отправить комментарий